Конкурс педагогічних есе про вчителя
« У мене жодних претензій нема до долі – моєї обраниці»
Іноді просто варто заплющити очі і під тихий, монотонний шепіт мокрих дерев помовчати… Помовчати про все. З самим собою. Вимкнути світ – і просто бути такою, яка я є, без суспільних масок і прикрас. Ось так закриєш очі, вдихнеш солодкуватий запах такого недалекого й такого недосяжного дитинства. І згадаю…
Десь за північ… Посивіла мама у домашніх капцях, з веселими скельцями окулярів на носі, сидить і щось старанно виводить у зошиті. У почервонілих, втомлених очах блукає вогник далекої печалі, міцно стиснуті вуста — це професійне, побіліли. І раптом очима проскочила лукава іскорка просвітління, грайлива, мов сонячний зайчик, а губи розпливлися у блаженній посмішці. Ох, ця посмішка! Нею вона передавала всі відтінки емоцій: батьківську ласку і тепло, незгоду та пекучий докір. А цього разу посмішка сигналізувала : якийсь черговий школярик відмінно справився з «домашнім». В її очах було щось таке, про що важко сказати словами. Ніби цілий океан світового щастя був у тих очах. Якась крихта ревнощів упала в мою душу, адже це моя мама, радіти вона повинна за мене! Аж ось її тепла рука торкнулася мого волосся: «Іди спати, доню…». І в цих словах звучала така ніжність і турбота, що хотілося схопити ту руку і цілувати, цілувати до нестями. Скільки разів ті руки підтримували мене! Дарували мені сили і впевненість. ЇЇ вистачало на всіх дітей: своїх і не зовсім. Ці «не зовсім свої діти» були частинкою неї, її радістю і печаллю, її гордістю і соромом. Вона і була ці діти…
Коли переді мною постав вибір професії, я не вагалась ні хвилини, просто в уяві спливали очі, сповнені океаном всесвітнього щастя. Так я стала вчителем. Так почалася моя історія блукань педагогічною нивою. Так я дізналася, як «чужі» діти стають рідними, як за «чужих» болить і пече. Як від їхніх маленьких теплих душ ловиш іскорки надії і перетворюєш у «багаття» впевненості. А вогник розуміння у допитливих оченятах змушує йти вперед, розвиватися і молодшати з кожним днем.
Якби мене запитали, ким я б хотіла бути в майбутньому, я б з упевненістю відповіла: «Учителем!». Чому? А я й сама не знаю. Бо так мене навчила мама, бо так я навчила брата, бо він теж після закінчення школи обрав фах педагога. Напевно, це спадкове, коли хочеться навчати, надихати, окрилювати. Адже ми маємо справу з найскладнішим, неоціненним, найдорожчим, що є в житті, — з людиною. Від нас, від нашого вміння, майстерності, мистецтва, мудрості залежить її життя, здоров’я, розум, характер, воля. І від важливості і таїнства цього процесу виростають крила, а душа сповнюється гордості за свій шедевр — за особистість, в яку вклав шматочок свого життя, самого себе.
Руденко Вікторія Олексіївна
заступник директора з НВР Марківської
загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів |