ДОЛЯ ВЧИТЕЛЬСЬКА ВСЯ ВИТКАНА З ЛЮБОВІ!
… Нема щасливішої долі,
Коли Людина з твоїх рук, Учителю,
Іде у світ – на краплю світ людніє .
І. Драч «Дума про вчителя»
Доля людини… Хто її визначає? Якщо працюєш за покликанням, велінням душі, це відчутно всім. Як би не склалося життя, говорять: «Це – доля».
Ким тільки не мріяла стати: і лікарем, і артисткою, і міліціонером, навіть прикордонником. Але щоб учителем? Ніколи.
Граючи з сестричкою, часто вигадували різні історії, «потрапляли в неймовірні пригоди», та все це не стосувалося школи, хоч навчалися з великим задоволенням.
За все своє шкільне життя мені довелося змінити три школи: Котенківську початкову, Ганнівсько-Вирівську восьмирічну й Вирівську середню. І скрізь мене оточували люди, які бажали лише добра, віддавали тепло своєї душі, учили нас любити, боротися, долати перешкоди й упевнено йти до мети.
Закінчивши восьмирічку, поїхали до Харкова навчатися в педагогічному училищі. Дуже хотілося бути вчителем Олі, моїй сестричці. Я розуміла, що не зможу без неї, бо ми – одне ціле. Вступили. Але не пройшло й місяця, як приїхали додому й сказали батькам, що будемо продовжувати навчання в середній школі.
Лише згодом я усвідомила одну важливу річ: де б ти не був і в яких би умовах не опинявся, завжди серцем і думками линеш у світ найпрекрасніших, найсвітліших та найяскравіших спогадів. І це – школа, де є дружба, любов, взаєморозуміння, повага і вчителі, які й зіграли в моєму житті вирішальну роль.
Дивилась у вічі своїм педагогам і знаходила там розуміння, доброту й любов, бачила, як хочуть вони передати знання, виховати нас чесними й щирими. І тут ніби якийсь внутрішній голос тихо-тихо запитав: «А ти хочеш бути вчителем, щоб уселяти в дитячі душі зерна людяності, мудрості, учити прощати й приносити користь людям, вести у світ знань, дитинства, юності?»
Уже не було вагань. Лише – педагогічний!
І ось уже майже тридцять років віддано школі. І не Оля, а вже Ольга Миколаївна, учитель української мови та літератури, колись запитала:
« Ти не жалкуєш?» Я відповіла: «Ні! Це – Доля!..»
Навіть не могла подумати, що саме вона подарує радісну мить знайомства з людиною, яка стане другом, порадником і люблячим чоловіком, учителем за покликанням Голосніченком Б.М. Із великою любов’ю дивлюся йому у вічі, що випромінюють лише добро й думаю: «Це не випадковість».
Мов сполохані коні, мчать у далечінь роки. Повиростали діти, розлетілися. Старша донечка теж обрала професію вчителя, працює в педагогічному університеті, молодша мріє стати викладачем музики та вокального співу. І жодного разу в нашій сім’ї не заходила мова про те, що хтось зробив помилку, не ту професію обрав. Яке велике щастя – бути потрібним людям, а особливо - дітям. Побачиш у їхніх очах тривогу чи зажуру - поспішаєш допомогти й захистити від негод, застерегти від необдуманих кроків.
Якщо діти розповідають тобі найпотаємніше, без страху й сорому відкривають свою душу, не забувають свого вчителя навіть через багато років і приходять привітати зі святами, то після цього хочеться жити.
Багато досягнуто, зроблено, віддано школі, дітям, але жодного разу не розчарувалася у своєму виборі. Зрозуміла, що дуже люблю своїх учнів. І це додає мені сили й наснаги.
І справді, учительська доля уквітчана барвінком любові до дітей.
А чи могла б я уявити себе людиною іншої професії? Поміркувавши, відверто можу сказати: «Ні!» То хіба це не доля?!
О вчительська доле! О вчительська доле!
Світанком спішить моє серце до школи.
І вічний неспокій, і вічні тривоги
Бере воно завжди з собою в дорогу.
Від теплих вітань і усмішок дитячих
Стаю я добрішим, а серце - гарячим.
І хоч не була ти легкою ніколи,
Тебе не картаю я, вчительська доле.
Голосніченко Галина Миколаївна,
учитель української мови та літератури
Товстянського НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів – ДНЗ» |