Дорога до школи, довжиною в життя
Неквапливо іду до школи. Поспішати сьогодні особливо нікуди – канікули. Однією і тією ж дорогою простую і сьогодні, і вчора, і… тридцять років уже. До школи… Додому… Невеликий проміжок шляху між домашніми турботами і роботою. Та чи можна назвати роботою те, що є моєю суттю?
Алея півколом
Стоїть – не дихне.
На пагорбі школа
Чекає мене.
Стежина звертає,
Дитячі сліди…
Я йду-поспішаю
Щоранку сюди.
Неважко підмітить,
Та я й не таю:
Я вчитель. І дітям
Себе віддаю.
Іду я розкутий,
А сонце сія…
Учителем бути –
То доля моя.
Не частиною життя… життям: наповненим, справжнім.. Починається робочий день . Як завжди: як учора, як місяць назад, і рік. От тільки завжди наповнені дитячим галасом шкільні коридори сьогодні тихі, осиротілі ніби. Зошити, книжки, плани, графіки… Треба братися до роботи. То ж у школярів канікули. Скільки їх, уроків, канікул, навчальних років, учнів, подій, із чого склалося життя. Років і років уже… Посріблили вони скроні. Та і волосся зменшили у рази, написали цілу книгу життя: листок до листочка. Життя наповнюється поступово. Все менше лишається життєвого простору у мені. Інколи чую від колег: «Притупилися відчуття, хочеться спокою». Розумію і не розумію їх. Як передати молодшим отой неспокій душі, оте щасливе відчуття, що робота наша - не лише хліб насущний, а суттєво більше і глибше, відчуття потрібності, наповненості, неспокою. У всякому разі, для мене особисто. Бо почуваюся, незважаючи на роки, молодим … душею. Роки, ой леле, роки… Уже я в школі за віком майже найстарший. Але колись же теж починав… уперше. Якось мій класний керівник сказав: «Бути тобі, Сергію, учителем.» Не хотілось, не вірилось… голубою мрією була журналістика. Та пророчими виявились слова. Бо скільки доля давала шансів змінити і роботу, і фах… Не обманеш долю.
…Спогади, спогади. Пам'ять цупко тримає і перші успіхи, і перші невдачі. Хотілося незвичайного, об’ємного, хотілося пошуків і відкриттів. Тоді ішли на ставок усім класом ловити рибу і варити уху, щоб написати твір про процес праці із власного досвіду. «Слово о полку Ігоревім» вивчали в древньому Путивлі. А ще спостерігали за листочком, що опускається на вічний спочинок під музику осіннього блюзу, ходили говорити із зимовим полем. І лежали у високих пшеницях, і дивились на хмарки, що припливли, напевне. із далекої Америки. Уявляли, мріяли, фантазували… училися жити і пізнавати життя. Хіба можна це назвати роботою? Це – частина життя. Були і перші дівочі захоплення молодим учителем, і довгі роздуми: як знайти слова, щоб не образити почуттів. Як і безкінечні спроби-намагання увійти у засмічену сімейними негараздами душу хлопчини-школяра, про якого казали, що у нього немає душі. Скільки було їх, таких історій, проблем, тупиків навіть. Пошуки, роздуми, несприйняття, зневіра і … наповненість, відчуття потрібності.
Результат? І любов, і розуміння, і почуття вдячності через багато років після школи твоїх колишніх учнів. І слова окремих із них: «Мені хотілося, щоб і моїх дітей навчали Ви». Цього не підробити… і варто уже із-за цього щоденно торувати стежину до школи.
Закрадається іноді думка: «А якби почати все спочатку?» Почати спочатку … Не варто повторювати прожите наново. Жити треба сьогоденням і майбутнім. Набивати нові гулі, вирішувати нові проблеми, жити неспокоєм. А вік… У природи немає поганої погоди. Продовжувати – так. Із життєвими інтермеццо, ловлячи миті життя, наповнюючи їх змістом. Приходять же нові пташенята і їх треба ставити на крило…
Неправда, що душа старіє разом із тілом. Як і в юності, хочеться жити, мріяти, творити. Часто спостерігаючи за безтурботністю дитячою у гамірних шкільних коридорах чи на шкільному подвір’ї, ловлю себе не думці,що і самому тягне пограти в класики, смикнути за косичку дівочу… Не можу… Але хочеться після цього обняти світ. І залишитись у ньому – бодай не фізично… у хмаринці, в листочку каштановому, в лункому коридорі шкільному, у аурі школи, яку десятками років творив у тому числі і я, людина, учитель Сергій Пономаренко, якого ні до ні після уже не буде. Лишиться лиш стежка-дорога до школи, як ота рисочка між датами народження і… Не варто писати те слово. Усе має свій початок. Я хочу жити, я молодий, бо моя професія не дозволяє старіти, принаймні душею. У всякому разі – мені. Агов, паростки – дітлахи – щебетунчики! Вперед зустрічати нові дивовижні хмарки, що вже на підході з Африки…
Повертаюся знайомою дорогою додому, зморений і наповнений, щоб завтра торувати її знову до школи.
Хай і ваші дороги тягнуться до школи, колеги, і не заростають…
… Поки є їм куди тягнутись…
Сергій Пономаренко |
