ШКОЛА В ЖИТТІ Й ЖИТТЯ В ШКОЛІ
«Робота вчителя погана знаєте чим? Тим що вона перевіряється знаннями учнів», - так нам говорила учитель української мови та літератури Ганнівсько-Тернівського НВК, а також мама, бабуся і за сумісництвом моя хрещена Наталя Григорівна Боровик.
Її робота завжди була і залишається гарною. Мабуть, найбільше олімпіад і конкурсів, в яких брали участь учні нашої школи, було виграно саме завдяки Наталії Григорівні. Зайдіть лише в школу, там зліва є дошка пошани, де висять грамоти учнів і ви самі переконаєтеся в цьому. У неї завжди були протеже, які писали літературні твори на різні конкурси, серед них була і я, і навіть мій брат-математик. Перемагали дуже багато, майже в усіх. А ще ми колись написали наукову роботу про Харитоненків і їздили з нею в Київ на міжнародний конкурс, а тоді ще в Суми на всеукраїнську конференцію. Перевіряючи наші роботи, Наталя Григорівна ніколи не була категоричною, не відкидала ніяких наших ідей, виправляла як можна менше і ніколи не писала «за нас», як це часто роблять інші. Тоді я цього не аналізувала, просто було приємно працювати, а тепер, коли сама маю досвід викладання, розумію, що це було дуже важливо для нас, тільки так можна було чомусь навчитися.
На уроках у неї завжди був порядок в усіх значеннях слова, урок починався і закінчувався по дзвінку, в цьому Наталя Григорівна абсолютно безкомпромісна. Викладала вона в нас українську мову і літературу. І тут про кожен предмет треба розказувати окремо. Почнемо з мови. Наталя Григорівна завжди цікавилася новинками, виписувала наукові журнали, купувала книжки, різні граматики і звідти давала нам найновіші завдання. Бувало ми оце нічого не вчили, так вона сердилася і казала: «Оце як вийду на пенсію, винесу оці всі книжки на вулицю, складу в купу й підпалю, і видно буде, як горітиме не тільки вам на Озерянку, а і Віті(мені) в Ганнівку, і Максиму в Шкуратовку». І таки не дарма вона купувала те все, бо диктанти ми писали гарно. Пам’ятаю, я ще була маленькою, і в школу до наш прийшла Свєта Циганенко, її учениця. Вона вступала кудись навчатися після дев’ятого класу і розказувала, як писала там диктант з української мови: «У мене сім балів, там ще в дівчинки шість, а в решти двійки». Тільки не доплачував за те ніхто ніколи і то неправильно з боку держави не нагороджувати вчителів за досягнення учнів в олімпіадах і конкурсах. Виходить, працюють всі по-різному, а подяка всім одна. Наталя Григорівна готувала нас до ЗНО, ми виконували багато тестів, і Наталя Григорівна сама їх багато виконувала. Казала, якщо людина не розвивається, то втрачає профпридатність.
Тепер розкажу про літературу. Зараз я вже читаю більше сучасних авторів, але все починати треба з класики і в нас був гарний досвід. Наталя Григорівна розказувала на першому уроці теми і про автора, і про твір, а далі хотіла, щоб говорили ми і ніколи не заперечувала проти наших думок і ідей щодо тих чи інших творів і персонажів, ніколи не засуджувала ніяких вчинків героїв, оцінювала твори абсолютно об’єктивно, але нам дозволяла суб’єктивізм, так ми і вчилися аналізувати різні проблеми: і родинні, і державні. Вчилися самі, на конкретних фактах, а не на пустих словах. Наталя Григорівна завжди подавала біографію письменників у білому світлі. За це їй окреме «дякую». Вона ніколи не судила і вчила нас не судити про письменника по чутках, а лише по його творчості. Це абсолютно правильно, я і сама зневажаю, коли починають порпатися у нижній білизні геніальних людей, бажаючи зробити собі на цьому ім’я. Наталя Григорівна завжди перечитувала всі твори перед уроками. Це заслуговує неабиякої поваги, а коли ми були дітьми, то просто дивувалися:
- Наталя Григорівна, а ви оце все перечитували?
- Ну а як же, перечитувала, закладочки робила.
- І оце у вас часу вистачає?
- А як же, вистачає.
- А скільки ви спите?
- Коли як поспиться.
Наталя Григорівна вчила нас читати літературу наперед влітку, коли йде дощ і немає ніякої роботи. І ще їй велике «дякую» за те, що ніколи не почула від неї слів: «Не читаєте книжку, так хоч фільм подивіться.» Це абсолютно різні види мистецтва. І цей принцип сповідувала також її учениця, а наша вчителька Наталія Іванівна Рекуненко. Її щиро дивувало те, коли ми казали: «Я не читав, дивився фільм, а яка різниця?» Натяля Іванівна нам пояснювала різницю. І ще, коли ми читали якийсь твір із зарубіжної літератури і там йшлося про те, з кого треба брати приклад, то Наталя Іванівна говорила нам, що для неї завжди була прикладом наша Наталя Григорівна. І це було видно, методи викладання в них схожі: все чітко, ясно, по поличках. Вони вчили нас головному – думати, аналізувати, робити висновки, не засуджувати, розуміти, приймати правильні рішення. Цьому і має вчити література.
А ще завдяки Наталії Григорівні я розвивала ораторські здібності. Хоч голосу мене так собі, але вона мене в шостому класі взяла ведучою на останній дзвоник і випускний свого класу. Потім мене почали брати всі вчителі на подібні заходи ведучою і я абсолютно не боялася говорити перед публікою. За це також ще одне «дякую», якого звичайно мало за такий внесок у мій розвиток. Ми про це ніколи не задумуємся, не оцінюємо, хто, коли і що для нас зробив, не вимірюємо масштаби, хоч вони можуть бути колосальні. Ми не кажем «дякую» ні своїм батькам, ні вчителям, ні хрещеним, але самі слова нічого не варті. Ми по спіралі зробимо внесок у розвиток наших дітей, хрещеників і протеже уже хто який зможе. Саме на цьому і стоїть людство, саме уміння накопичувати і передавати досвід, а також безкорисно допомагати відрізняє нас від мавп.
Коли ми бачимся на автовокзалі в Білопіллі, усі везуть додому продукти, а Наталя Григорівна везе папір, щоб роздруковувати дітям завдання, а ще різні папки й кольоровий папір для стендів. Саме Наталя Григорівна з дочкою Олесею надрукували мені першу збірку. Вони це робили в новорічний вечір. Мені трохи соромно, що вони витратили на це таке свято. У Наталі Григорівни дуже гарні й добрі діти. Альоша приходив до нас у школу на практику, викладав історію, мені дуже подобався його метод: він багато розказував, аналізував події, викладав усе логічно, на головному наголошував і це було легко запам’ятати. Шкода, що він не працює вчителем, його б любили діти і точно б знали історію України. А Олеся, коли я вступила в СумДУ, взяла мене до себе жити, ми за весь рік так ні разу і не посварилися, Олеся дуже багато працює, вона журналіст, а ще мала неабиякий талант пробачати мою недосконалість. Олеся, якщо ти знайдеш час це прочитати, то пробач за каструлю, кран, незачинене дверцятко морозильної камери і цукерки. І ще дякую за ту мишку, яку мені приніс святий Миколай. І ще, ти вже не пам’ятаєш, як подарувала мені ляльку на Різдво, коли мені було років чотири, і я привезла хрещеній кутю, а я пам’ятаю. Дякую тобі за ту ляльку. Я, коли приїхала додому, то запитувала в мами: «А чому Олесі не жалко своєї ляльки? Мені було б жалко.»
А ще Наталя Григорівна завжди везе з Білопілля книжки для своєї внучки Софійки.
Я згадала дуже мало з того, що можна і варто згадати, але це основне, за що треба поважати мою вчительку і хрещену. У мене за життя було і, я впевнена, ще буде багато вчителів. Я не буду говорити, що справжніх можна перелічити на пальцях однієї руки, бо це дійсно не так. Усі вчителі роблять вклад у своїх учнів, абсолютно всі. І вклад вчителів моєї школи великий, у мене не було проблем з жодним учителем і кожного з них я запам’ятала за унікальні речі і безперечно їм усім вдячна. Але так уже стається, що для когось у серці знаходиться більше місця, ніж для інших. Отаких людей і вчителів дійсно можна перелічувати на пальцях. Таким учителем для мене була і є Наталя Григорівна, і саме вона дала мені відчути перший досвід задоволення від роботи педагогом, коли я навчила Аню Костюк, мою однокласницю, визначати віршовий розмір.
Я скучаю за школою, хоч і часто туди навідуюся. Це прекрасне місце, і роблять його таким вчителі.
З повагою Віталіна Вітченко,
випускниця Ганнівсько-Тернівського НВК |