Зустріч із Долею
Сьогодні приходила Доля. З’явилася якось неочікувано й спонтанно, принісши із собою ледь відчутний подих Вічності та Всесвіту. Прийшла до звичайної людини – земної вчительки, бо саме вона зараз особливо потребувала цієї зустрічі.
Елегантними, безшумними кроками пройшлася по всіх кімнатах затишної оселі. Погортала сторінки сімейних альбомів, на повні груди вдихнула запах райдужних фіалок, випила на кухні філіжанку запашної кави. Чекала на неї, земну вчительку, бо мала намір поговорити дуже серйозно, без зайвих сентиментів.
І ось нарешті в передпокої почулися оберти ключа. Доля побачила її – молоду жінку, схвильовану, втомлену, замислену. Незвичайна гостя знала досконало життєву історію цієї пані, адже сама планувала її та ретельно виписувала кожен пункт біографії. Передбачувано й упевнено пророкувала вчителювання, натхненно прокладала шлях крізь терни буквоїдства до зірок омріяного освітнього небосхилу, схвалювала всі професійні починання, переживала з нею кожну поразку й перемогу.
А було, справді, усього: і найбільш хвилюючі перші уроки, і приборкання норовливої паперової документації, і незабутні учні, що ставали назавжди своїми дітьми, і радощі звершень, і сльози розчарувань. Усе вона, проста земна вчителька, приймала від Долі з вдячністю, бо дихала й жила цим.
Так було. Але Доля чомусь засумнівалася в правильності цієї історії. Адже криза, непрестижність, безперспективність і все таке інше. Тому й наполягла на зустрічі.
- Слухай, а давай я змінюся спеціально для тебе. Ну, приміром вирушу в напрямі якоїсь прибуткової фірми чи модерного підприємства…
Учителька лагідно подивилася на свою Долю, звільнила руки від пакетів з купою книжок і зошитів, розправила плечі й посміхнулася:
- Знаєш,добродійко, а в мене теж були такі думки: усе кинути й піти шукати кращого життя. «Синдром професійного вигорання» чи як там це називають? Але зранку йшла до школи, поринала знов і знов у цю бурхливу круговерть, бачила очі учнів, чула їхні голоси і розуміла, що поза цим я просто не зможу жити. Пам’ятаєш ідею «сродної праці» Сковороди? Ось і я про це…
Так і поговорили.
Доля замислилася: невже вона все зробила правильно? Хіба може людина йти до кінця – за покликом серця? Виявляється, так буває.
А земна вчителька, ніби читаючи думки поважної гості, дістала з кишені купу валентинок, підписаних дитячими руками, і пригорнула до серця. Попросила Долю лише про одне: щоб оберігала від зневіри та розчарування.
Дунь Тетяна Олександрівна,
учитель української мови та літератури
Білопільської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2 |